З літератури XX століття (українська література 9 клас)

ЛІТЕРАТУРА XX ст. - МИСТЕЦТВО ОНОВЛЕНИХ ТРАДИЦІЙ І СМІЛИВОГО НОВАТОРСТВА

Доля української літератури — доля України. Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців не мали справжнього, неспотвореного уявлення про свою духовну генеалогію; історія, що поставала перед нами — це історія вилучення і викреслення провідних діячів, арештованих видань і розсипаних наборів, історія заборонених численних тем, творів, імен.

«Білі плями», за усунення яких українські дослідники активно взялися наприкінці 80-х років — явище, що склалося лише за обставин тоталітарного режиму. Це можливо було в нашому суспільстві, це чинилося з реальними відомими біографами й бібліографіями, з постатями, чиї сліди не загубилися в сивій давнині. «Білі плями» — це аж ніяк не загублені, забуті імена, це чорні сліди пожеж, свідомого винищення української культури.

Література першого періоду XX ст.

Створюючи різні гуртки, студії, письменники вели пошуки свого місця в літературному процесі. Зростали громадянська зрілість, художні здобутки багатьох талановитих митців.

В Україні сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої є: П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан.

Жанр: памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, А. Головка, І. Микитенка. З'явилося чимало високохудожніх творів письменників, які були безпосередніми учасниками революційних перетворень: І. Ле, І. Сенченка, Ю. Яновського. Продовжували працювати й ті письменники, хто емігрував за кордон. Серед них був і В. Винниченко, літературна слава якого знайшла визнання в усьому світі.

Характерною особливістю літературного процесу в Україні у цей період було виникнення й розпад багатьох літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард», «Нова генерація», «Урбіно», «Ланка» (згодом МАРС), ВУСПП та ін.), перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Це засвідчувало справжнє відродження української літератури, як і культури взагалі.

У 1925 року виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів.

На літературний процес негативно впливала бездумна, вульгарна підміна загальнолюдських цінностей класовими, що спричинялося до підміни естетичних понять політикою, до надмірної ідеологізації всього мистецтва, а в кінцевому підсумку вело до безпідставних звинувачень багатьох майстрів слова (насамперед з боку їхніх колег) у «націоналізації».

Характерні особливості літератури другого періоду.

Головною темою, творча розробка якої офіційно заохочувалася в літературі й мистецтві, була боротьба класова, збройна, за виконання виробничих планів, за врожай, за піднесення продуктивності праці тощо. А головними героями виступали насамперед переможці й переможені — чи то у війнах, чи то у мирному житті.

У творах письменників, як того вимагала система, звучали революційні мотиви, розповідалося про подвиги народу у Великій Вітчизняній війні, відображалося життя села, а також процеси, що відбувалися в робітничому середовищі.

Було написано чимало талановитих творів, які одержали широке визнання. Поміж них романи О. Гончара «Собор», «Циклон», «Бригантина» та ін. М.Стельмаха — «Дума про тебе», «Чотири броди», новаторська поезія І. Драча, публіцистично спрямовані вірші Б. Олійника, пристрасна поезія Д. Павличка, Є.Гуцала та ін. На жаль, до читача практично не доходили сміливі поезії В. Стуса, літературно-критичні та публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є.Сверстюка та ін. Офіційна влада вважала творчість цих людей шкідливою для народу і забороняла її.

Основні жанри — нариси, статті, репортажі, портретні замальовки, фейлетони, памфлети (як сатирично-викривальні у вихованні й агітації). З часом, приходить суто художнє осмислення подій: з'являються великі поетичні та прозові твори цикли, поеми, повісті, романи.

Література, нарешті, стає різноманітною за змістом і формою, позбувається штучної романтизації, поверхового схематизму.

Спалах інтимної лірики, яка стала популярною, та сприймалася з хвилюванням.

Збагачення художньої творчості тематикою, жанрами, стилями; ширшає масштаб узагальнень: стає різноманітною жанрова та стильова палітра, на якій з'являються народнопісенні, романтичні, символічні барви.

Незважаючи на постійний тиск системи, на всілякого роду заборони, письменники України дедалі чіткіше й відкритіше висловлювали своє розуміння життя країни, бачили нагальну потребу оновлення суспільства. Багато хто з них не тільки констатував задуху в суспільно-політичному житті і закликав до соціальних змін, а й вказував на причини такого становища.

Так, у своїх художніх творах О. Гончар розкрив небезпечні явища, які зароджувалися у суспільстві й незабаром перетворилися на серйозні життєві проблеми, на «мертвущі води застою» (вислів, який він ужив іще 1966 р.). Та до голосу письменника не прислухалися. Більше того, коли 1968 року було опубліковано роман «Собор», відразу ж почалося його організоване шельмування.

Одним із перших змальовував модель застійного суспільства В. Дрозд у романі «Катастрофа» (1969), що був підданий нещадній критиці як ідейно хибний. Така ж доля спіткала й твір І. Білика «Меч Арея». Багато років не міг друкуватися І. Чендей після виходу в світ його збірки повістей та оповідань «Березневий сніг» (1968), у якій, насамперед у повісті «Іван», йшлося про суперечності життя, за що її кваліфікували як наклеп на радянську дійсність.

До поетів, яких так і не змогли примусити замовкнути належить В. Голобородько — «надія української літератури», як його назвав О. Гончар.

Через неприйняття догматичного мислення на багато років змушена була замовкнути талановита поетеса Л. Костенко, 1980 року вдався до самогубства Г. Тютюнник, 1981 року — В. Близнець. 2.1.3. Характерні ознаки літератури третього періоду.

Літературний процес в Україні набував нових творчих рис, нової якості. Розпочалася переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ, самої літератури. Письменство рішуче відмовлялося обслуговувати ідеологічні догми, руйнувало стереотипи суспільної свідомості.

Публіцистика. Багато письменників звернулися до такого наймобільнішого жанру, як публіцистика. Перебудовчі процеси породили нову тематику для художнього осмислення, спричинилися до повернення в літературу заборонених за часів сталінщини й брежнєвщини письменницьких імен і творів, ширше відкрили двері для молодого поповнення. Одночасно і майстри слова, і читачі прилучалися до різноманітних творів української міграції. З трибун різних конференцій і громадських зібрань, зі сторінок газет і журналів, по радіо і телебаченню з непримиренністю до деформацій у суспільстві залунали пристрасні голоси О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, І. Дзюби, П. Мовчан, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка та ін. Викривали опір процесам перебудови, свавілля бюрократії

B. Яворівський і В. Дрозд, започаткували екологічну тематику

C. Плачинда, Ю. Щербак. Широко розгорнув публікації з призабутої спадщини М. Жулинський. Об'єктивно правдиво аналізує письменницьку творчість М. Слабошпицький.

Тематика художньої літератури цього періоду.

Мовна ситуація, криваві дати нашої історії, зокрема голодомор 1933 р. і трагедія 1937 р., наркоманія і алкоголізм, виправні колонії, стан медицини, забруднення навколишнього середовища, хижацьке використання родючих земель, побутові проблеми міста і села, Афганістан — ось далеко не повний перелік тем, які досить широко піднімають українська публіцистика та інші жанри. Міцно увійшла в літературу тема Чорнобиля, їй присвячено поеми С. Йовенко «Вибух», Б. Олійника «Сім», І. Драча «Чорнобильська мадонна», повість Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття».

Жанри. Із забуття прийшли романи В. Винниченка, драми М. Куліша, проза М. Хвильового, поетичне слово М. Зерова, новели Г. Косинки, поезія Є. Плужника та ін. Повернуто читачеві твори В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, подружжя Ігоря та Ірини Калинець, В. Голобородька, В. Рубана та ін., чия діяльність в обстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антигромадська, повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко. Зберегла свою цільність поетеса різностороннього таланту Л. Костенко. Плідно продовжують традиції української літератури талановиті митці — І. Римарук, О. Забужко, І. Малкович, І. Маленький, Г. Пагутяк та ін. їх візитна картка — критична спрямованість проти негативних суспільних явищ: людської байдужості, пристосуванства, душевного зчерствіння, психології механічного виконання.

Імена і твори. Жанрове, тематичне, стильове розмаїття 

літератури XX ст.

 Українська література на переломі ХІХ—ХХ ст. позначена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко).

Творчість Лесі Українки — унікальне явище в українській і світовій культурі.

В українській літературі імпресіоністична стильова манера виявляється у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської. Імпресіоністичний стиль М. Коцюбинського визначає своєрідний синтез слова і кольору ("Лялечка", "Цвіт яблуні", "На камені"). Прикмети нового психологізму відчутні у романі "Фата Моргана". До найкращих зразків світової літератури належать новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків", де письменник звертається до прапочатків української, зокрема гуцульської, ментальності.

Майстром імпресіоністичної ліричної прози був С. Васильченко. Риси імпресіоністичної образності властиві творчості Г. Михайличенка, Г. Косинки, А. Головка, М. Хвильового, М. Івченка та ін. Імпресіонізм як самостійний напрям вичерпав себе у середині XX ст.

Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний (1871—1940). Він прагнув розширити версифікаційні можливості українського вірша, вивести його на європейський і світовий рівень.

У руслі модерністських пошуків формувалась творчість галицьких письменників. У 1906—1909 рр. діяло літературне об'єднання "Молода муза" (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький, М. Яцків та ін.). Характерною рисою творчості "молодомузівців" був культ підсвідомого, що поєднувало їх з польським та німецьким модернізмом.

Численні літературні об'єднання виникли зразу ж після 1917 р. Помітним явищем стала київська група "Музагет" (1919), яка об'єднала кращі мистецькі сили України. З діяльністю "Музагету" пов'язаний розквіт символізму в українській літературі (Д. Загул, Я. Савченко, О. Кобилянська, О. Слісаренко, М. Терещенко, П. Тичина, П. Филипович, В. Ярошенко).

Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко ("Блакитний роман", 1918—1919), М. Хвильовий ("Сині етюди", 1923, "Осінь", 1924), В. Поліщук, Ю. Яновський ("Мамонтові бивні", 1925, "Кров землі", 1927, "Майстер корабля", 1928) та інші.

Явищем українського національного відродження стала тритомна "Історія української літератури" (1920—1924) М. Возняка.

Підвалини так званого соціалістичного реалізму закладали І. Микитенко (1897—1937), О. Корнійчук (1905—1972).

Найвидатніший представник тогочасної поезії — П. Тичина (1891—1967) був поетом глибоко національним ("Сонячні кларнети", 1918), автором своєрідного триптиха "Дума про трьох вітрів", "Золотий гомін", "Скорбна мати". Необароко в українській літературі утвердилось саме завдяки творчості П. Тичини.

У Західній Україні вирізнявся новаторським талантом поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич (1909—1937).

У повоєнний час світове визнання здобув роман "Собор" (1968) О. Гончара.

До здобутків української літератури належить творчість "шестидесятників" (М. Вінграновський, Є. Гуцало, І. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, І. Світличний, В. Симоненко та ін.). Особливо висока поетична культура властива Ліні Костенко. Суперечливий, але місткий шлях пройшов Д. Павличко (з крутим поворотом збірки "Правда кличе", 1957). З'явилися видання літераторів-політв'язнів (Миколи Руденка, Василя Стуса, Михайла Осадчого та ін.). Їх побратим по неволі, відомий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: "Шістдесятники — велике явище другої половини XX століття, дивне своєю появою в велику пору відлиги і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації".

Жанр історичної романістики розвивають Р. Іваничук, Ю. Мушкетик, Р. Федорів. Роман "Орда" Р. Іваничука певною мірою продовжує традицію І. Нечуя-Левицького, А. Кащенка.

Серед авторів 80—90-х років вирізняються В. Голобородько, І. Калинець, І. Римарук.

Вартісні збірки поезій створили Олена Теліга (1907—1942, "Душа на сторожі"), Олег Ольжич (Кандиба) (1907—1944, "Рінь", "Вежі", "Підзамчя"), Леонід Мосендз (1897—1948, "Зодіак"), Євген Маланюк (1897—1968, "Стилет і стилос", "Земна Мадонна", "Влада"), Оксана Лятуринська (1902—1970, "Бедрик", "Ягілка", "Туга") та ін.